Микола Сеньковський – фотограф, який створив візуальний міф Гуцульщини
Портрет старої гуцулки з люлькою – один із найвпізнаваніших образів Карпат. За цією світлиною стоїть не лише конкретна людина, а й цілий світ, зафіксований об’єктивом Миколи Сеньковського. Саме він перетворив Гуцульщину на візуальний міф, який понад століття формує наше уявлення про край і його людей.
Що ми уявляємо, коли чуємо слово «Гуцульщина»? Географію, людей, їх побут, традиції, історію – поняття надто багатовимірні, щоб звести їх до чіткої формули. Однак існує те, що здатне поєднати їх у стислій, але промовистій формі, – візуальний образ. Він закарбовується у свідомості й робить культуру матеріальною та видимою. Витоки цього образу багато в чому пов’язані з постаттю Миколи Сеньковського – фотографа, який, випадково опинившись у Карпатах через вир політичних змін початку ХХ століття, зумів створити один із перших і найвпливовіших фотопортретів гуцульського світу.
Потрапивши у нове для себе середовище, Сеньковський наполегливо документував те, що його оточувало: людей у самобутньому вбранні, архітектуру й карпатські ландшафти, що переходили від природності до «вкраплень» індустріальної доби. Його світлини – від гуцулів із їхньою виразною ідентичністю до мостів, солеварень і залізничних віадуків – свідчення епохи, основа візуального міфу про регіон. Розповсюджені у форматі листівок по всій Європі, вони сформували уявлення про Гуцульщину для багатьох людей за межами України, перетворивши локальну культуру на впізнаваний образ, створений поглядом людини «ззовні».
Наддніпрянець у Карпатах
Весільне ворожіння гуцульських молодят, 1920-ті роки, найімовірніше, село Замагора, фот. Микола Сеньковський, NAC
Микола Іванович Сеньковський народився 23 листопада 1893 року в Пирятині, що на Полтавщині, у родині місцевого юриста та спадкового шляхтича Івана Сеньковського. Освіту здобував у Петербурзі, де закінчив кадетський корпус і опанував фах військового фотограметриста – спеціаліста, що відтворює форми, розміри та місцезнаходження об’єктів на основі фотографічних знімків. Під час Першої світової війни служив у російській армії як військовий фотограф і саме тоді вперше потрапив до Карпат, на Гуцульщину. У Жаб’ї (село Жаб’є з 1962 року – селище Верховина в Івано-Франківській області України) він познайомився зі Стефанією, дочкою греко-католицького священника Конрада Лаголи, з якою згодом одружився.
Доля Сеньковського в роки революції та воєн на Сході України залишається не до кінця з’ясованою. Найімовірніше, він утратив усе, як і багато вихідців із колишніх привілейованих станів. За припущеннями дослідників, улітку 1917 року він відступив разом із царською армією на схід, а згодом повернувся до Жаб’я, де оселився в домі тестя. Саме з цього періоду з’являються перші згадки про нього в мемуарах українського громадського діяча Євгена Чикаленка, який описував Сеньковського як тиху, скромну й доброзичливу людину, що любила грати на мандоліні та співати українські пісні в товаристві родини Лаголів.
Початок фотомистецької діяльності наддніпрянця в Карпатах припав на час політичної та соціальної нестабільності. Після завершення польсько-української війни Гуцульщина опинилася спершу під румунською окупацією, а згодом – під владою польської адміністрації. У таких умовах робота фотографа була складною: знімання в прикордонних районах вимагало спеціальних дозволів, ще й фотоматеріалів бракувало. Тож широкомасштабну зйомку Сеньковський зміг розпочати лише на початку 1920-х років.
Невдовзі фотомитець почав систематично фіксувати побут, обряди та людей Гуцульщини. Ранні світлини, зроблені, вочевидь, у перші роки по поверненні до Жаб’я, – переважно портрети гуцулів та жанрові сцени з весіль, похоронів і церковних процесій. Статус зятя місцевого священника забезпечував Сеньковському деякий авторитет споміж місцевих горян і давав доступ до багатьох обрядових моментів. Перші його світлини засвідчують інтерес до живих, природних, хоча часто й постановочних кадрів.
Гуцулія на листівках
Вчителька Євгенія Поліщук у школі в селі Жаб’є, 1920-ті роки, фот. Микола Сеньковський, NAC
Прізвище Миколи Сеньковського стало відоме, зокрема, завдяки поштовим листівкам – тогочасному світовому візуальному месенджеру. Достеменно не відомо, чи планував фотограф видавати листівки. Адже для цього потрібні були стартовий капітал, обладнання, розуміння попиту, мережа контактів із продавцями – і все це для людини, цілком нової в місцевому середовищі. Та, попри це, Сеньковський зумів швидко налагодити справу.
Успіх полягав у тому, що Микола проявив свій талант одразу в багатьох напрямках: як фотограф, художник та підприємець. Він міг вдало вибрати і об’єкт до знимкування – найчастіше вибирав молодих, колоритних гуцулок та гуцулів, і ракурс, організувати як масове тиражування, так і широке розповсюдження світлин та листівок у Європі. Саме вдала підприємницька діяльність Сеньковського посприяла тому, що частина фотографій, зокрема листівок, збереглись до наших днів.
Перші відомі його роботи – фотограми й листівки 1924 року, хоча самі знімки, найімовірніше, створені кількома роками раніше – з 1921-го. Уже тоді він цілеспрямовано збирав матеріал, про що свідчать ранні поштівки не лише з Жаб’я, а й із популярних туристичних місць на кшталт Ворохти чи Микуличина. Більшість світлин має характерний широкий підпис (Н.Сеньковський) кирилицею, виконаний безпосередньо на негативі. Візуально зображення можна поділити на три взаємопов’язані тематичні напрями: перший охоплює постаті та щоденне життя горян – від індивідуальних типажів до звичаїв, обрядів, житла й господарських занять. Другий пов’язаний із мистецьким виміром, що постає з краси карпатських краєвидів і виявляється у виробах народного мистецтва. Третій напрям формують урбаністичні сюжети містечок і сіл Гуцульщини, крізь які пролягав творчий шлях митця.
Важливою у цей період життя Сеньковського подією стало його знайомство з учителькою Євгенією Поліщук, уродженкою околиць Тернополя. Дівчина деякий час учителювала в жаб’ївській школі. Збереглися дві фотографії, де вона зображена під час уроків. Відтак роман Євгенії з Миколою став причиною з’яви від 1925 року в адресі на листівках містечка Косів. Фотограф залишив Жаб’є, а згодом, після розлучення Сеньковського з попівною, пара офіційно одружилася. Року 1931-го в них народився син Юрій, а 1934-го – донька Єлизавета.
Чукутиха з люлькою
«Стара гуцулка» – Чукутиха (Марія Кречунєк) із села Верхній Ясенів, 1920-ті роки, фот. Микола Сеньковський, NAC
Оселившись у Косові, Сеньковський відкрив ательє та крамницю фототоварів, суттєво розширивши асортимент листівок. Його співпраця з місцевим санаторієм Аполінарія Тарнавського дала низку знімків курортних об’єктів, а друга половина 1920-х стала періодом найбільшої активності фотомайстра. Якщо перші поштівки були лише відбитками з проставленими штемпелями, то наступні він уже друкував ротогравюрою – знак того, що листівки набували популярності, а амбіції й майстерність вийшли на новий рівень.
Уже наприкінці 1920-х років фотографії Сеньковського дуже швидко стають впізнаваними й потрапляють на сторінки як україномовних, так і польськомовних часописів. Та, все ж таки, найпопулярнішими залишалися листівки, а надто – листівка під назвою «Стара Гуцулка» – найвідоміша світлина Гуцульщини. Справжне ім’я колоритної жінки з люлькою на цій світлині – Марія Кречунєк. Відому співаницю у селі Верхній Ясенів називали Чукутиха. Гуцулка була знавчинею народних співанок, які співала на весіллях та храмах. Відомо також, що вона завжди ходила «святково вбрана по-гуцульськи».
Портрет Чукутихи став найуспішнішою фотографією Миколи Сеньковського. Перша датована світлина вийшла в 1925 році і безліч разів перевидавалася. Краєзнавець Анджей Вельоха у своїх дослідженнях зазначає, що «...Відомі пізніші видання друкованих листівок зі «Старою гуцулкою», на яких видніється поперечна риска – ефект тріщини, котра з’явилася в результаті інтенсивної експлуатації скляного негативу...».
У текстах багатьох дослідників фотографічної спадщини Миколи Сеньковського можна прочитати, що світлина «Стара гуцулка» стала гордістю гуцулів, що магічне фото передає справжній дух гір, давність традицій, етнічний колорит, етнографічний шарм, таїть у собі узагальнений образ Гуцульщини та є її синонімом. Дехто пише, що фото «Стара гуцулка» було відзначено премією «Гран-прі» на Міжнародній європейській фотовиставці в Парижі. Але жодного підтвердження цьому запевнянню знайти не вдалося. Так чи інакше, фотографія залишається відомою та популярною і сьогодні.
Загублений слід фотографа
«Князь» і «княгиня» – весільна пара на Гуцульщині, 1920-ті роки, фот. Микола Сеньковський, NAC
«Ніч, приїжджають величезні машини з польськими генералами, які втікали з Варшави через Львів, Чернівці і Коломию до Румунії. Батько сказав нам клякнути, зняв грубого ланцюга з шиї, подарованого йому дідом, і, заклавши його мені, сказав, що тепер я буду за мужчину в домі», – так на одній із зустрічей про батька – Миколу Сеньковського – згадував його син Юрій. З початком Другої світової війни, після 1939 року, слід одного з найвідоміших фотографів Гуцульщини загубився... Зрідка виринали жодним чином не підтверджені новини про Миколу від далеких знайомих.
Упродовж новітньої історії України було багато цікавих, неординарних фотографів, які відвідали Гуцульщину й створили чимало оригінальних, упізнаваних світлин. Вони, безперечно, заслуговують на глибоке вивчення і донесення їхнього спадку до широкого кола шанувальників. Та Микола Сеньковський залишається унікальним фотомайстром, чиї роботи говорять досі самі за себе. Складається враження, що повторити його досягнення, зрівнятися з ним, складно й теперішнім фотографам із сучасною фототехнікою. Його творчість залишається орієнтиром, а світлини – візитівкою Гуцульщини протягом ста років.
Література:
Анджей Вельоха. «Микола Сеньковський, фотограф Гуцульщини», річник «Плай» №52, 2016 р., с. 21–46
Ковтун Валерій, Гудімов Павло, Ліміна Поліна. Микола Сеньковський. Карпатські листівки 1925–1932. – Київ: Видавництво Артбук, 2016. – 96 с.: іл.
Ковтун Валерій. Гуцульщина очима Сеньковського. – Коломия: Вік, 2016. – 88 с.
Ковтун Валерій, Близнюк Мирослав. Хто є хто на світлинах Миколи Сеньковського (Комплект листівок). – Коломия: ТДВ «Коломийська друкарня ім.. Шухевича, 2021. – 13 л.
Близнюк Мирослав. Золоте кільце Карпат, або фотоспадщина Миколи Сеньковського. Зелені Карпати: Всеукраїнський екологічний науково-популярний журнал «Зелені Карпати», 2022, №№1-4
Гуцульщина в світлинах Миколи Сеньковського (1920-30рр.). Зустріч із Юрієм Сеньковським:
Автор: Михайло Маркович
Філолог, дослідник історії, автор репортажів про старі фотографії, пише для низки українських медіа
